Павлусь заспокоївся. Він сидів на татарській арбі, підогнувши коліна під бороду і задумався, що йому тепер робити.
Татарин підсунув йому кусок паляниці й кухоль молока.
Павлусь був дуже голодний. Він зїв паляницю і випив молоко, не знаючи, що воно кобиляче.
„Може воно так ліпше“, подумав Павлусь, „що я між татар попався. Вони мене завезуть у Крим, то може й сестру легше знайду.”
— А куди ви їдете? — осмілився запитати Павлусь.
— Ми їдемо в Крим, і ти їдеш з нами: Як будеш добрий, то й тобі буде добре.
Татари видавались Павлусеві якимись добрячими людьми, не такими, як ті, що Спасівку грабили. Це були крамарі, такі самі, як ті, що нераз у Спасівку заходили.
Хлопець повеселішав і почав татар цікаво розпитувати про все. Він їм подобався. За кілька днів він освоївся з таким життям. Помагав
