містечко. Стояли тут рядком камяні доми, звичайні і поверхові, були шопи на вози й коні, склади з крамом, а при однім боці стояв великий поверховий дім, де мешкав Сулейман. Той дім припирав до великого городу. Всі ті будівлі були оточені густим частоколом, а в ньому двоє воріт напроти себе.
Коли Павлусь вїхав на той майдан, то йому аж у голові закрутилося. Такого дива він ще не бачив. Ходило туди багато людей. Досі здавалося Павлусеві, що татарва то найчорніші люди на світі. Тепер побачив губатих чорномазів з Африки, що звивались, як чортяки. Їх Павлусь найбільше боявся.
Сулейман приїхав на своїй арбі, де й Павлусь сидів, під сам рундук дому. Звідси повиходила служба і почали низько кланятися Сулейманові. Назустріч батькові вийшов його син Мустафа, що в неприявности батька завідував його цілим майном.
Коли звіталися, спитав Мустафа батька, показуючи на Павлуся:
— Хто це?
— Цього хлопця привожу тобі на гостинця, я його купив. Поклонись твому новому панові, — сказав Сулейман до Павлуся: — Будь слухняний, як і досі, а буде тобі добре.
Павлусь здіймив шапку і вклонився по-свойому.
