Мустафа сказав щось якомусь татаринові, цей взяв Павлуся за руку й повів між челядь.
Челядь мешкала надолині. Горниця була призначена для панів.
Павлусь аж тепер помітив, що всі вікна на горі були прислонені густою деревяною решіткою.
Війшовши до челядної, Павлусь не знав, що з собою робити. Прийшов найстарший між слугами і почав його з усіх боків оглядати.
— Ти звідкіля? — питає по-українськи.
Павлусь відповів, та дуже дивувався, що цей татарин так добре знає його мову.
— А ви, дядечку, теж з України? — спитав Павлусь.
— Мовчи! — гукнув татарин і вийшов. До Павлуся приступив один невільник українець.
— Ти його так не питай, а то розсердиться та ще побє.
— Та за що має мене бити? Хіба я йому що зробив?…
— Тут бють, хоч і нема защо. Він бач потурнак, та хто його запитає про Україну, він дуже соромиться, бо совість гризе, що покинув Христа і збусурменився. Тому він і злющий такий на нашого брата, як пес, гірш татарина.
— Ви давно тут живете, дядьку?
— Років пять, небоже! — він охнув.
— Тут важко жити?