Москалі поглянули в той бік і відповіли на привітання. Заруба сів при другому столі на лаві.
Ввійшла в шинок шинкарка, широкоплеча, кремезна молодиця яких сорока літ. Станула серед хати і, взявшися під боки, спитала:
— А чого тобі, козаче?
— А чого люди до господи заходять? Давай їсти та кухоль меду.
Шинкарка обернулася до дівчат і щось тихо заговорила. Зараз одна пішла до сіней і принесла деревяне коритце, куди поклали спечене мясо. Шинкарка почала мясо паювати та накладати на деревяні миски, які дівчата ставили на столі перед московських гостей. Поклали миску й перед Зарубу.
— Мені дві, — сказав Заруба, бо там надворі мій товариш, теж голодний, — і взяв миску з мясом і шматок хліба та подався надвір.
— Стій, козаче, — крикнула шинкарка, заступаючи йому дорогу, — перше гроші.
Заруба потряс кишенею. Забряжчало золото.
— Пожди, — сказав сердито, — біда тебе не візьме, коли почекаєш, заки я вернуся. Гарні в тебе гості бувають, коли так за гроші боїшся.
Остап почав заїдати, що йому приніс батько, а старий вернувся до господи. На столі перед ним стояв уже кухоль із медом.
