Попоївши, Остап голосно заспівав чистим, гарним голосом. Москалі почали наслухувати.
— Хто там так гарно співає? — спитала шинкарка.
— Це мій син, — відповів Заруба.
— От, співак! — прихвалювали москалі: — його б до царського хору в Петербурзі…
— Не буде він у царському хорі співати, — відрубав старий.
— Ходи, козаче, ближче до нас, — припрошували москалі, — побалакаємо.
— Не мені з вами товариство, — відрубав Заруба. — Коли схочу меду, сам собі поставлю. Гей, шинкарко, ще один кухлик…
Чорнява дівчина кинулась, та шинкарка придержала її своїм зором на місці. Непомітно порозумілася з москалями й пішла сама по мед. У міру того, як Заруба принесений мед випивав, почував, що сон його морить. Очі йому злипались, на голову находила морока, потім уже нічого не тямив, схилив голову на стіл і заснув мертвецьким сном.
Москалі пошепотіли між собою, і один із них вийшов надвір та почав кликати:
— Остапе, земляче, батько тебе кличе.
Остап пішов у шинок. Батько хропів, сперши голову на столі.
— Тату, що з вами? Нам їхати! — і почав його тягти за рукав жупана. Старий того не чув. Упав
