кими пройдисвітами. А як котра не хоче утратити жіночої чести, то над нею страшно знущається той без'язикий татарин. Немилосердно побиває, голодом морить…
Дівчина говорила шепотом, заєдно оглядаючись, чи хто її не підслухує.
— Батеньку, добродію мій, заберіть мене з цього пекла, буду вам до смерти дякувати.
— Бідна дитино, — відказав Заруба, — чи ти не бачиш, що в мене ні зброї, ні коня. Як же я тобі поможу?
— Коні тут найдуться, а зброя… — і вона взяла Зарубу за руку й тихо повела його в тьмаву господу та вказала на замкнуті двері.
— Там зброї доволі, — шепнула на вухо.
Заруба підпер двері плічми, пустив засув, і двері відскочили. Побачив комірчину, а в ній повної зброї. Зарубі очі загоріли вогнем. Вибрав шаблю, два пістолі, довгий татарський ганджар[1]. Шаблю припняв, а пістолі й ганджар заткнув за пояс. На стіні порохівниці й мішечки з кулями. Все те Заруба забрав, вийшов на світло й налаштував пістолі.
— Тепер, батьку, я виведу два осідлані коні. Втікаймо, куди очі понесуть.
— Так не можна, це не по-козацьки. Я мушу з тою відьмою розмовитися, де ті харцизи мого сина повезли.
- ↑ ганджар, турецьке слово — двосічний штилет із довгим держаком, на кінці закривлений.
