Шинкарка обкинула дівчину гадючим поглядом.
— Мовчи, гадюко! — кричала шинкарка, — а то я дам тебе якому харцизові на поталу, згинеш, як от собака…
Заруба засміявся.
— А ти, небого, не знаєш, що я тебе живою не випущу з рук? — і взяв її сильною рукою під руку, підвів на ноги й поволік надвір під розлогого, галузистого бука.
— Куди ти мене тягнеш? — крикнула залякана шинкарка.
— До люципера в гості.
— Не вбивай мене… Я дам за себе окуп… У мене грошей доволі…
— Набутих із людської кривди. На них іще людські сльози блищать.
— Ти, чоловіче, мене повісити хочеш? — зверещала.
— Побачиш.
Підтягнув бабу під бука, засилив на шию петлю, другий кінець закинув на гиляку й підтяг угору. Баба повисла.
— Тепер, дитино, приклич мені всі твої нещасні посестри. Я їм хочу щось сказати. Де вони?
Дівчина відчинила двері від льоху й покликала дівчат, щоб виходили.
