— Слухайте, діти, — казав Заруба, — ваш кат висить на гілляці, а її помічник зарізаний. Ви всі вільні. Можете йти, куди вам любо. Та моя рада, щоб ви нікуди не розходилися. Лишайтесь тут, а я або сам прийду, або пришлю когось, що вас виведе звідсіля до якоїсь людської оселі. Я вас тепер не можу забрати, бо їду далеко.
Чорнява дівчина не відступала Заруби ні на крок. Винайшла таку хвилину, що могла з ним поговорити сама.
— Коли ви мене, батьку, маєте тут залишити, то краще вбийте мене на місці…
— Скажи мені, дівчино, хто ти і звідкіля ти?
— Я шляхтянка. З Поділля. Мене забрали татари. Мій батько заможний…
— Я даю тобі козацьке слово, що незабаром приїду сюди, заберу тебе та допоможу добитися до своїх. Слова козацького не зломлю. А тепер дай мені якого коня. Мені час їхати. Сама знаєш, що з тобою мені тепер ніяково возитися.
Дівчина не перечила більше. Пішла й вивела гарного осідланого коня. На дорогу дала Зарубі гаманець із грішми.
— Не соромтеся брати. Це ті гроші, що чарівниці від вас у паю дісталися. Це ваші гроші. А в мішку знайдете трохи харчів на дорогу…
