Остапові в степу вийняли ганчірку з рота та розвязали руки. Роздумуючи над своєю долею, він міркував собі, що силою нічого не вдіє й почав погоджуватися із своєю долею.
— Куди ви мене везете?
— У Пітєр, голубчику. Нам доручили збирати у всій державі хлопців з гарними голосами. В тебе ми помітили неабиякий голос, то й забрали тебе. Ти там знадобишся і тобі буде добре. Колись нам подякуєш, що ми тобі дорогу до щастя промостили.
— А що з батьком? Певно його вбили, а може та відьма в балці його медом затроїла? Скажіть, будь ласка, батько живий?!
— Живий. Ми його в степ винесли, щоб від сонниці прочуняв. Це зілля ми добре знаємо, нераз його вживали, воно не вбиває, лише присипляє.
Остап заспокоївся, десь далеко в душі заблисла надія, що батько його визволить. Москалі попросили його заспівати.
— Поганою ганчіркою запоганили рот, у горло болота напхали, а тепер співай. Як таке будете далі робити, то я зовсім захрипну і вже ніхто мойого голосу не почує.
Москалі налякалися. А що, як справді привезуть до Петербургу захриплу німоту? За це їх по головці не погладять…
