— Що ж тобі робити, щоб голосу не втратив? — спитали.
— Мені не може бути ніколи зимно, бо зараз горло розболить. Мені треба давати краще їсти, ніж ви їсте. Мені не можна на вітрі ні співати, ні говорити. А ви поводитесь зі мною мов із турецьким невольником. Що мені робити, як мене привезете до Петербургу без голосу? Хоч з прошеного хліба живи. Та я вам би того не вибачив. Я поскаржусь самій цариці, що ви мені голос знівечили. Цариця, кажуть, нас, козаків любить, вона постоїть за мою кривду, а ви під кнут підете.
Остап пізнав, що тепер має перевагу над москалями. Вони відразу змякли, а він говорив дальше:
— Мені їсти хочеться, ніхто мене не спитав, чи я не голодний, а тут іще і співати кажуть.
— А чом же ти не сказав, що голодний? — виправдувався один.
— Аж казати треба? Самі не знаєте, що людина, коли не поїсть у свій час, то згине?
— Заспокійся, молодий чоловіче, почне вечоріти, станемо на нічліг, а тоді і вечерю зваримо і тебе нагодуємо.
Остап домагався, щоб його як-стій нагодували, тимто валка спинилася, москалі розсідлали коні, поприпинали на припонах, розвели ватру й почали варити, повиймавши із своїх мішків
