„Оце то та панія”, подумав, „що нашим козакам нашу землю відбирає та зайдам роздає. А той позолочений пан, то Грицько Нечоса[1]. Її назвав народ сучою дочкою, а як його називати будуть? Як могло січове товариство таку людину приняти у своє товариство та вписувати в курінь! Не розумію! Не дурно казав батько, що зледащіла наша січова старшина…”
Такі думки страшно його бентежили та злючою гадюкою під саме серце всисалися та кров із нього смоктали. Душа бунтувалась від таких думок. Вони затроювали йому життя, і він почав на очах нидіти.
Із вітром у перегони гнав сотник Заруба на північ. Стежив за слідамі, які ще денебудь залишили прокляті москалі, втікаючи із його вкраденим сином. Здавалося йому, що їх певно здогонить, а що їх лише чотири, то знав, що дасть собі з ними раду.
Над вечір того дня помітив, що його кінь такої дороги не видержить, доведеться йти пішки. Та він дійде, в Петербурзі сина відшукає, він певне в царському хорі, там Заруба його найде.
Та нагадалася одна небезпека. Кілька днів перед тим він зарубав царського урядовця, а опісля вигубив царських драґонів. Про це вже в Петербурзі знають, і за ним певне шукають. І на Січ
- ↑ Грицько Нечоса — назва Патьомкіна. В тому часі між московськими панами завелася була мода вступати до січового товариства, а кожний січовий товариш мусів належати до одного із 38 куренів, який собі сам вибирав. Григорій Патьомкін, тоді вже генерал і князь, вибрав собі „кущівський курінь” і листом із 15. квітня 1772 р. прохав кошового Петра Кальнишевського, щоб його до того куреня вписав, звав у листі кошового „батьком”, обіцював берегти запорозьких прав і вірно служити січовому товариству. Запорожці приняли Патьомкіна до себе й багато собі з цього обіцювали. На Січі прозвали Патьомкіна (там кожний мусів дістати якесь прізвище) „Грицьком Нечосою” тому, що носив велику перуку на голові й не потребував чесатися.
