реходи. Таких людей у Січовому товаристві багато не було, тимто майже щороку вибирали тих самих. Не була це приємна справа, столичники відпрошувалися, та нічого було робити — вибрали, то й треба їхати. Столичникам грозили все великі небезпеки. По дорозі можна було стрінутися з якими розбишаками, що могли їх пограбувати й повбивати. А в столиці за нерозважне яке слово можна було попасти й у Сибір, та й ніколи вже не побачити України.
До таких столичників вибирали з-року-на-рік полковника Струка. Була це людина бувала, вчена, вмів гарно й плавно говорити, ніколи, як кажуть, не забував язика в роті. Нераз уже протоптав стежку в столицю, писав ізвідтіля до Січі свої доповіді — розумні та певні, виказував віроломство, нещирість і лицемірство москалів супроти козаків. Він знав, що коли б одно таке його письмо попало в руки московських шпигів, то його чекає Сибір. На це нераз звертав йому увагу генеральний січовий писар, та Струк усе повторяв:
— Раз козі смерть, але ж годі мені промовчати те, що помітив, та не остерегти товариство перед небезпекою від москалів. Якщо ми не спроможемось зарання показати Москві зуби, то пропадемо, й ніхто нам не поможе.
У тій валці, що стрінула наших подорожніх, був і Струк. Заруба вже більше ніж двадцять ро-
