— Тим більше, батьку, я вам тепер потрібна, коли ви відважилися лізти тепер у те осяче гніздо, коли знаєте, що за вами шукають. Вас треба берегти, щоб не попали в засідку. Ви сами цього не зможете зробити… Я вас не попущуся, хоч ломакою мене відгоняйте. Я однаково побіжу за вами на край світу…
— Бачу, що ти моторна дівчина і хитра собі… Добре Поїдемо обидвоє до столиці. Свята Покрова[1] нам допоможе.
Подорож тривала довго. Було ще як-так, коли проїздили українські землі. Їх скрізь радо вітали, угощали, чим хата багата. Та не так стало, коли вїхали в московську землю. Дорога була непривітна. Скрізь люди брудні, погані хати. Тут їх дразнили хахлами й нічого не давали без грошей.
Одного вечора, коли розклалися ночувати, їх наздогонила валка людей із України. Вона їхала теж у столицю. Були це столичники, що їхали до Петербургу з чолобитнею до цариці та з подарунками для московських великих і малих панів, щоб припинили переслідування запорожців та затвердили вольності козацькі й недоторкальність запорозьких земель. Столичники мусіли гладко говорити, знати в Петербурзі входи та пе-
- ↑ св. Покрова — покровителька Запорозької Січі; в Січі була церква св. Покрови.
