весною, щоб по тобі й духу тут не було, а то все відберемо й тебе — в Сибір за непослушаніє”.
— Моя стара в плач, діти теж, я подумав хвилинку та й кажу:
„Цитьте, ще так зле не буде. Як так можна моє забирати. Я ще щось на таке та видумаю”.
— Так успокоюю своїх, хоч і сам не вірю, щоб моя стара голова щось путнього могла на таке видумати. Аж нагадав я собі, що від старих людей чував, — до москаля без грошей не приступай. Взяв я кілька золотих, та й кажу до нього: „Помилуйте, вашмосте, не виганяйте мене, не губіть”, — суну йому гроші та й кажу ще: „Поступіть, будь ласка, до нас перекусити щонебудь”.
— Узяв москаль гроші, навіть не подякував та й не рахував, що йому даю, і зайшов до хати. А жінка йому то цього, то того, а москаль уплітає, аж за вухом тріщить, та пє мов той смок. А далі каже до мене:
„Ну, козаче, ще тобі продовжу на один рік, а опісля хутір не твій”.
— Гадаю собі, і це добре: за рік, або москаль здохне, або я вмру, або всіх москалів чума витре, а я за той час поїду до цариці та прохатиму, щоб той указ перемінила та лишила мене в спокою… Тепер уже, панове-запорожці, знаєте, чого я у столицю їду.
