Запорожці приняли Зарубу за балакучого дурника…
— Знаєш, чоловіче добрий, не проклинай ти того комісаря, а молись Богу, щоб він довго прожив на світі, та й щоб його не так то скоро послали на Сибір. Ти йому щороку всунь у руку і спокій матимеш. Їдь, здоров, додому, у столиці із своєю справою не виїзди, щоб її не попсував. Ще таке буде, що твого добрячого комісаря покарають за те, що так довго із справою зволікає, а тебе проженуть. З іншими паланчанами ті чортові комісарі не люблять довго церемонитись — відразу приводять нових балканських переселенців, а тебе кулаком у спину…
Заруба вдав здивованого та наляканого.
— Хіба ж так можна?
— Можна. Знаєш, що дурня і в церкві бють. А коли ти думаєш у цариці щонебудь випросити, то ти дитина, не — козак. Ось наші столичники рік-у-рік їздять до того клятого Петербургу та московським панам запихають пельку нашим добром, а ще нічого для нас доброго звідтіля не привезли, хіба торбу-дві гарних обіцянок, а нашим старшинам яку золоту бляшку з визерунком цариці. Те, що ти там даси панам, то наче в болото кинув. Слухай, козаче, розумних людей і вертайся додому. Того, що ти туди везеш, стане на три рази тому комісареві.
