нагадав собі, як Марія дораджувала, щоб не купувати якогонебудь убрання…
У соборі не починали служби, чекали на царицю. Нарешті почувся великий шум. Наші подорожні стали собі збоку, щоб усе бачити. Цариця йшла гордо наперед, за нею йшли пажі[1] та несли довгий хвіст її спідниці. Довкруги дами, генерали, міністри — і „світліший”, що її ніколи не відступався. Тепер загримів хор. Заруба слухав і зараз пізнав голос свого Остапа… Серце з радощів голосно забило. Та водночас почав заходити в голову, як би дати йому знати про те, що він приїхав за ним до Петербургу. Знав добре, що його не допустять до нього, а як дізнаються, що він Остапів батько, то сильно його пильнуватимуть.
Архиєрейська служба скінчилася. Люди почали виходити зараз по цариці та її прибічниках — до того нікого з церкви не випускали. Тимчасом хористи повиходили іншим виходом.
— Знову спізнилися! — сказав Заруба.
— Нічого такого не сталося. На другу неділю вийдемо раніше, та вже не будемо ходити довкруги палати, де нас не треба.
Так і зробили. Пильнували під самим собором. Хористи вийшли із своєї домівки. Бистре око Марусі зараз помітило Остапа — йшов у парі ще з одним. Сіпнула старого за рукав.
- ↑ паж, французьке слово — в середньовіччі джура, що вчився на лицаря, згодом — придвірний прислужник.
