— Дивіться, батьку, туди, в пятому ряді від переду.
Заруба глипнув у той бік і пізнав сина.
— Так, так, це — він. Але який же він марний став. Якби по тяжкій недузі…
Зблизилися обоє до того місця, куди хористи переходили. Заруба старався звернути на себе увагу Остапа — сильно закашляв. Та це нічого не помогло.
— Даремне, батьку, силкуєтесь. Він хоч би й побачив вас, то вас не пізнає. Ви самі не пізнаєте тепер себе.
Проходили попід велике вікно, і Заруба поглянув на себе. Замість козака-запорожця, побачив московського міщанина в довгому халаті.
— А хай тобі всячина! — сказав із пересердям, — що́ з мене вийшло, аж сором!
— Як же вас може впізнати Остап? Я вже що інше придумала. — І як вернулися до заїзду, Марія виклала те, що придумала.
— Отже знайте, ви — Іван Дорош, міщанин із Полтави, а я ваш син — Максим. Ви мене давали вчити до дяківської школи. Тут виявилося, що я маю гарний голос, і на звичайного дяка мене шкода. З таким голосом, хоч би до царського хору, тимто ви мене сюди привезли. Не шкодуйте золота для того якогось директора і всуньте йому в руку гаманець. Кажіть, що вам не зараз бути в Петер-
