Знову довго слуга не вертався, аж прийшов сказати, що ходив Остап Зарубенко, і теж іще не вернувся.
— Зрада! — крикнув директор. — Одурили мене! Та чорт бери того якогось Дороша. Але за Зарубенка заплатика казна[1] великі гроші, і це треба буде казні звернути.
Почав ходити по хаті, не знаючи, що йому робити. Біда! Ще як що до чого, у Сибір попаде! Гроші пусте, Дорош лишив досить, буде з чого заплатити, та ще й самому йому лишиться. Але ж на Зарубенка сама цариця увагу звернула… Що йому сказати, коли про нього вона зволить спитати…
Та зараз нагадав собі свого приятеля Акакієва, петербурзького поліцмайстра. Не одну чарку разом випили, він тепер певно не відмовить своєї помочі, порятує його в біді.
Схопився й подався до поліцмайстра.
— Коли це щойно сьогодні ввечір трапилося, то я вишлю за ними погоню на перекладних конях; до позавтра їх певно здогонять і приведуть.
Поліцмайстер казав собі описати втікачів, того міщанина з Полтави та його сина Максима. Про третього не питав, бо він певно переодягнувся, втікаючи з ними. Зараз прикликав до себе свого підручного й видав йому наказ:
- ↑ казна — державний скарб, державна каса.
