Цю сторінку схвалено
УКРАДЕНИЙ СИН
1.
Одного літнього ранку 1773 року їхав степом, поміж річками Удаєм і Хоролом, сотник самарської паланки Ничипір Заруба із сином Остапом. Видно, мандрували здалека всю ніч, бо коні дуже знемоглися, постогнували важко та приставали на ходу.
— Вже недовго нашого горювання, — казав Заруба до свого гнідого, гладячи його пестливо по шиї, — водицю знайдемо і зможеш досхочу викачатися по мякенькій траві.
Кінь неначе зрозумів козачу мову, бо почав весело порскати і зривати вершки степових квітів. У дорозі, кілько разів коні приставали, козаки будилися з дрімоти — всю ніч куняли, сидячи в сідлах.
— Чи далеко, тату, ще до тої Січі?
— Різно буває, сину. Як людина весела туди їде, то час минає блискавкою. Коли ж твоє серце
