смуток гнітить, то час слимаком лізе, дорога вдесятеро продовжується.
— Так нам не зараз до Січі добитися…
— Нам однаково, сину, коли. Від горя не втечеш. Запорожжя, його земля, Січ-мати… — казав у задумі наче сам про себе Заруба. — Все це — наше. Польські королі, а опісля московські царі забезпечили всі ці великі простори землі за нами. Ті землі ділили кошові батьки між козацтво. Дістав і я землю. Обробив її, одружився, завів господарство, пасіку, придбав чимало скоту, табун гарних коней. Думав там свої старі кості скласти, а тобі гарне майно залишити. Так щож! Прийшли московські комісарі, привели якихсь балканських зайдів і, не питаючись мене, почали мою землю паювати. Я не давався. Тоді прийшли царські команди, вибили впень моїх козаків, убили твою маму, та ти знаєш це — ми обидва з життям утекли.
Старий спинився. Обидва засумувались і замовкли.
Заруба помітив ураз у степу кущ.
— Вже не довго нашої муки. Геть на обрію, де той кущ із землі виростає, починається якась балка[1]. Там знайдемо воду. А її нам тепер найбільше треба.
Остап дивився під руку в те місце, що батько показував, і зараз на серці повеселішало.
- ↑ Балка — яруга, вирита дощевими водами; бувають балки і на нашому Поділлі.
