— Тату, на Січі заживемо. Найдемо там волю, товариство. Підемо в похід, на невірних…
Заруба усміхнувся болюче.
— Ти, сину, говориш те, чого від старих людей та сліпих кобзарів наслухався. Ті щасливі часи давно минулися. Москалі прогнали із Запорожжя волю, січове товариство забили в диби. Кажеш: бої з невірними… Я, сину, вже не підійму шаблі ні на турка, ні на татарина. В них, сину, більше серця до нашої справи, ніж у москалів. На Запорожжі, біля Січі москалі поставили свою фортецю. Там стоїть їх військова залога. Звідтіля наслухують, що на Січі говорять, зорять за нами що́ ми робимо. В Січі аж кишить від московських шпигів. Що ті зачують або побачать, те зараз аж у Петербурзі гомоном відзивається…
— І старшина це може терпіти? — питав здивовано Остап.
— Старшина залякана, боїться за свої маєтки, сидить тихо та лише тим обороняє козацтво, що раз-у-раз посилає депутатів-столичників[1] до Петербургу з чолобитнею до цариці й подарунками для великого й малого. А треба тобі, сину, знати, що московський чиновник[2] пажерливий, мов те молоде ластівя в гнізді. Це ненаїсні жируни, то діряві міхи, яких не напхаєш, хоч би й сам туди поліз. Вивезене туди українське майно топиться
