— То не один кінь, а більше їх буде! — сказав Остап.
— Буде пятеро, або шестеро.
Марія як-стій придушила полумя, але залишила під рукою сухого хмизу та трави, щоб, коли треба буде, можна до жару прикласти та засвітити.
— Придивіться, діти, до пістоль. Маємо їх шість і дві шаблі. Не робіть нічого, поки я не почну перший, — сказав Заруба, почуваючи, що в ньому відозвалася запорозька душа.
Тупіт зближався. Погоня, здається, не бачила їх, бо полумя погасло. Поліцисти кричали навмання, зближаючись до коней:
— Стійте, бо стріляємо!
— Ми тут, — крикнув Заруба, — ми не втікаємо. Чого хочете від спокійних подорожніх?
Поліцисти пішли за голосом просто на них. Умить їх Заруба почислив; було їх пятеро, шостий лишився при конях.
— Зараз вам покажемо, прокляті хахли, чого ми від вас хочемо!
— То скажіть зараз, ми готові вас слухати!
Замість відповіді, старий поліцист підніс угору ланцюги та побрякнув ними.
У ту мить Заруба вихопив із-під поли шаблю, і старший не стямився, як голова його скотилася вниз. Остап зробив те саме з другим. Поліцисти того не сподівалися. Тепер Марія прицілилася з пі-