джує та погибіль на нього наводить, підлягає карі смерти. Такого закопують живого в землі як зрадника. Уважай, товаришу, щоб коли запорожцям у руки не попався!
Патьомкіна аж підкинуло від такого зухвальства.
— Арештувати, у вязницю з ним, а відтак на Сибір!
Чубатий не злякався, вдарив по шаблі рукою і сказав:
— Я посол, ніхто не сміє мене доторкнутися.
Патьомкін поблід.
— Варта! — закричав як несвій.
Тоді виступив суддя Головатий:
— Заспокійся, світліший, коли полковник провинився, то ми його нашим козацьким судом судитимемо. Тут не має ніхто права нас судити…
— Мовчати! — заверещав несвоїм голосом Патьомкін.
Тепер виступив сотник Горішний і, звертаючися до Чубатого, сказав:
— Не турбуйся, товаришу. Як поїдеш у Сибір, то світліший дасть того коня, що торік вижебрав собі в нашого кошового[1].
В цю мить зявилося в салі кількох гвардійців із офіциром.
— Тих трьох, — сказав, показуючи на Чубатого, Головатого й Горішного — в кайдани й у вяз-
- ↑ Патьомкін написав був до кошового Петра Кальчевського, щоб йому подарував доброго козацького коня, „щоб собі міг по-козацьки погуляти по степу”. Розуміється, кошовий йому цього не відмовив і післав йому найкращого…
