Чимдуж тікайте за Дніпро… Я зле робив, що карав сербів… Усьому ж були винні москалі… Ще гірше те, що своєю пімстою я станув проти задумів козацької старшини та й кидав їм у їх праці колоди під ноги… Не робіть так… Свою владу треба слухати, а не йти проти неї. Нехай мені Бог простить…
Хотів іще щось говорити, але сили не стало. Закашлявся — і козацька душа полетіла на той світ.
Заплакали козаки за своїм отаманом і почали копати яму під розлогим кленом у балці. Остап закрив очі батькові, прикрив тіло червоною китайкою. Поклали отамана в глибоку могилу, засипали землею. Коли вже станула висока могила, а на ній дубовий хрест, козаки заспівали:
Рости, рости, та клен-древо, рости вгору високо —
поховали пана-отамана в сиру землю глибоко.
Остап скликав козаків.
— Панове-товариство! Не стало нашого отамана, а ми без його проводу не дамо собі ради. Не встоїмось перед московською силою. Незабаром вони нас винюшать і вигублять. Моя рада така: Не чекаймо на них! Послухаймо останніх слів отамана, не кидаймо колод під ноги нашій козацькій старшині. Вона й так страждає тяжко від московської неволі. Їдьмо за Дніпро. Так радив покійний батько. Така наша козацька доля. Я виїжджаю
