то певне на півдні й туди схочуть пройти. Він казав своїм частинам ті місця зміцнити й поставити там гармату.
Заруба вдарив у той бік усією силою. Як лише козаки вибилися з ліса, московські піхотинці розступилися і на козаків гримнули гармати.
— Назад до ліса! — впав наказ Заруби.
Лягло багато козаків. Інші якстій завернули й подалися вмить насхід. Там не було такого опору, і заки москалі поспішили туди з підмогою, козаки вже вийшли з лісу й, забираючи із собою ранених, помчали у степ.
Між раненими був і Заруба. Мушкетна куля поцілила його у груди, і він повалився з коня. Надлетів Остап. Козаки подали йому на коня раненого батька.
— Держіться, тату, мене за шию. Ми втечемо.
Втікали щосили. Із грудей отамана стікала кров. Остап гнав вихром, за ним поспішали товариші. Нарешті добігли до балки. Зняли старого з коня. До нього припала Марія. Вона була бліда, мов полотно, але рука в неї не затремтіла, коли перевязувала рану. Видко було, що з отамана життя відходить. Він був іще при памяті. З трудом підніс руку й поклав її на голову Марії.
— Боже тебе благослови, доню — прошепотів — Прощайте, діточки… любіть одне одного… Немає, вам що робити в цьому московському пеклі…
