Та розстрілювати не було кого, ніодин живим не залишився…
Рішено на ватагу післати більше війська. В губернії боялися, що з цього може спалахнути великий вогонь, бо ходили чутки, що Польща хоче заманити до себе козаків, що навіть висилає на запорозькі землі своїх емісарів[1]. Генерал Зарубаєв дістав наказ узяти дві дивізії з артилерією й рушити в похід, при чому — полонених не брати, а все вибивати.
Заруба такого не сподівався. Гадав, що по попереднім розгромі Москва не зважиться їх зачіпати, що переселенці налякаються й перестануть пхатися. Не сподіваючися лиха, робив свою роботу дальше.
Аж тут одного ранку дали Зарубі знати, що Москва його околила з усіх боків. У котрий лише бік козацькі стежі пустилися, натрапляли на московські частини. Заруба як-стій скликав своїх старших і наказав ударити на південну стіну московську, тудою буде найближче сховатися в балці, а там можна довго оборонятися, поки москалі не вистріляють усю муніцію; тоді можна буде вискочити і пробитися крізь московський обруч.
Генерал Зарубаєв неначе відгадав козацьку думку: коли, мовляв, козаки мають якийсь схов,
- ↑ емісар, латинське слово — агент, що його посилає якийсь уряд чи партія з таємними дорученнями.