не є певне життя. Вислали мене з д-ром Стахурою. З тяжкою бідою ми заїхали, та головне командування ураз з цісарем Карлом сиділо тоді в Бадені і ми поїхали туди, а з нами др. Евген Левицький і ще один наш посол. З двірця в Бадені не хотів нас дедектив до міста пустити, де мешкав цісар, щойно на інтервенцію обох послів нас пустили. Ми добилися авдієнції у якогось ґенерал-майора і коли вияснили нашу справу, він нас заспокоїв, щоби ми нічого не боялися, бо Австрія має ще силу всякі вибрики (Ausschreitung) вчас приборкати. Обіцяв нам теж, що кадра 77 полку буде внедовзі перенесена до Самбора.
Обіцяв пан кожух… Кадра наша самбірська остала до кінця в Ярославі на те, щоб їх при повороті розброїли, а ряшівська сиділа в нас.
Але зараз дня 1. листопада та частина, на яку дехто з нас рахував, пропала враз зі своїм »валечним« командантом без сліду, а так само ряшівські кадровці помандрували в свояси. Самбір остав без залоги. Наша орґанізація радила. Поляки сходилися теж. Одні перед другими мали »морес« і одні других не чіпали і не виступали, щоби перебрати владу в свої руки. Стан був такий, що місто з мазурськими передмістями мало над Українцями подавляючу більшість, зате повіт з 80% українським населенням мав перевагу над польським елєментом. Обі сторони висилали до себе делєґатів на пертрактації та лиш на це щоб проволікти час і в даний мент захопити владу в свої руки. Ті переговори були дуже чемні але ніраз нещирі. Я особисто в тих переговорах
