— Не смійте увозити мене! — промимрила тітка. — Я не хочу! (Тут стався новий пароксизм гістерики).
— Слухайте, панове, — чоловічок одвів на бік містерів Піквіка й Вордла. — Ми — в дуже двозначному становищі. Випадок вельми неприємний. Я такого ще не бачив. Ми й справді не маємо права контролювати вчинки леді. Я ще перед приходом попереджав вас, любий сер, що тут можна дійти згоди тільки шляхом компромісу.
Запала коротка павза.
— Який же компроміс ви рекомендуєте? — спитав містер Піквік.
— Та який же, любий сер? Наш друг у досить прикрому становищі. Доведеться піти на грошеві витрати.
— Я піду на що завгодно, аби уникнути цього сорому — і для нас, і для неї, — сказав містер Вордл.
— Я думаю, це можна влаштувати, — зрадів чоловічок. — Будьте ласкаві, містер Джінгл, вийти з нами на хвилину.
Містер Джінгл погодився, і ввесь квартет перейшов у вільний нумер.
— Ну, сер, — почав чоловічок, щільно причиняючи двері, — давайте побалакаємо. Сідайте, прошу, на хвилиночку… отут коло вікна… тут нам ніхто не заважатиме. Ну, а тепер, любий мій сер, між нами кажучи, ми добре знаємо, що ви зазіхали тільки на гроші леді. Не суптеся, сер, не суптеся. Я кажу між нами: мною та вами. Ми з вами — з порядного товариства і знаємо дуже добре, як треба поводитись із таким людом, що там… га?
Обличчя містера Джінгля повеселішало, і в кутку лівого ока на мить майнула іскра усмішки.
— Добре, добре, — сказав чоловічок, спостерігши вражіння, що справили його слова. — Тепер перейдімо до суті справи. Річ у тім, що, опріч кількох сотень, у леді нема нічого аж доти, доки жива її мати, симпатична бадьора старенька.
— Старенька! — з притиском повторив Джінгл.
— То правда, — погодився повірений, — маєте рацію, дорогий сер, вона таки доволі старенька. Але в її родині всі живуть надзвичайно довго; тільки один нумер, мавши лише вісімдесят п'ять років, та й то тому, що
