завтра, — глянув він на містера Вордла, — а ми тимчасом увеземо леді.
Містер Вордл мовчки хитнув головою.
— Значить, сто фунтів? — повторив чоловічок.
— І двадцять, — додав містер Джінгл.
— Мій дорогий сер! — докірливо сказав чоловічок.
— Давайте йому, що він хоче, і нехай він іде під усі чорти! — втрутився містер Вордл.
Довірений написав чека, а містер Джінгл поклав його в кишеню.
— А тепер зараз же геть звідси! — підскочив до Джінгля містер Вордл.
— Мій дорогий сер! — умовляв чоловічок.
— І знай, — вів далі містер Вордл, — що я ніколи не згодився б на мирову, якби не був певний, що з грошима в кишені ти потрапиш до пекла скорше, ніж без них.
— Мій дорогий сер! — заспокоював його чоловічок.
— Тихо, Перкере, — сказав Вордл. — Ідіть з кімнати, сер.
— Зараз, — одповів безсоромний Джінгл. — бувайте, Піквік.
Ніздрі містера Піквіка широко розійшлися, кулаки мимоволі стулились, коли він почув своє ім'я, вимовлене цим негідником. Але він стримав себе і не розтер його на порох.
— Ось, — закінчив нахабний зрадник, кидаючи дозвіл до ніг містера Піквіка. — Змініть прізвище… Одвезіть леді додому… впишіть Тапі.
Чи казати ж про голосіння, що розтяло повітря в нумері, коли міс Вордл довідалась про втечу віроламного Джінгля? Чи наводити цитати із зробленого містером Піквіком майстерного опису трагічної сцени? Його записна книжка, заплямована слізьми співчуття, лежить перед нами. Одне слово — і вона опиниться в руках друкаря. Та ні! Залишімось тверді. Не будьмо розпанахувати груди картиною таких страждань.
Зажурені їхали два приятелі й покинута леді, повертаючись наступного дня в маглтонському диліжансі додому. Темні й смутні впали на землю тіні літнього вечора, коли нарешті добулися вони до Дінглі-Делю і під'їхали до воріт Мейнорської ферми.
