нам і пощастило перетягти їх до себе, користи ми від того не мали б ніякої, бо всі п'яні, як грязь. О, то ловкі хлопці — ті Фіцкінові аґенти! Нема чого й казати — ловкі! Ну, та й ми маху не даємо, — конфіденційно додав чоловічок, помовчавши трохи й стишаючи голос до шепоту. — Ми влаштували вчора ввечері чай — двадцять п'ять дам, дорогий мій сер, — і кожна з них пішла додому з зеленою парасолькою.
— З парасолькою? — зачудувався Піквік.
— Факт, дорогий сер, факт. Двадцять п'ять зелених парасольок по сім з половиною шилінгів штука. Всі жінки люблять хороші речі, і парасольки матимуть на них величезний вплив. Ми забезпечили собі голоси їхніх чоловіків і половини їхніх братів… Це куди краще, ніж панчохи чи фаналеві вироби або подібні пустяковини. Моя ідея, сер, цілком моя ідея. Град, дощ чи сонце, а ви не пройдете й півдванадцятка ярдів, не зустрівши дванадцятка зелених парасольок.
Тут чоловічка напали веселощі, і тільки з'явлення третьої особи припинило його сміх.
То був високий, кощавий чоловік з солом'яного кольору волоссям і з лисуватою головою. Містерові Піквікові його рекомендовано як містера Пота, видавця „Ітонсвілської Газети“.
— Дуже щасливий, що познайомився з такою видатною людиною, сер, — сказав він, замінявшись кількома фразами з славетним мужем.
— А я, — відповів містер Піквік, — влещений такою вашою про мене думкою. Дозвольте, сер, зазнайомити вас з моїми супутниками, членами Клубу, що його я мав честь заснувати.
— Буду дуже радий, — сказав містер Пот.
Повернувшися з своїми приятелями, містер Піквік у належний спосіб одрекомендував їх видавцеві „Ітонсвілської Газети“.
— Слухайте, Поте, — промовив маленький містер Перкер. — Треба якось улаштувати наших друзів.
— Я думаю, ми могли б спинитися в цьому готелі, — сказав містер Піквік.
— В цілому будинкові немає жадного вільного ліжка.
— Неприємна штука, — зауважив містер Піквік.