Настав ранок. Любо було дивитись на містера Тапмена в повному костюмі бандита: в дуже облиплій камізельці, в коротеньких оксамитових галанцях на верхній половині ніг і в складних обмотках, улюблених усіма бандитами, — на нижній. Приємно було бачити його відкрите й лагідне обличчя з наліпленими вусами та бурцями, що визирали з-під коміра, і капелюш у формі голови цукру, прикрашений різнокольоровими стрічками. На жаль, він мусив тримати його на колінях, бо в жадному критому екіпажі між головою людини й дахом така штука уміститись не може. Однаково інтересно виглядав і містер Снодграс у голубих атласових штанях і плащі, білих шовкових панчохах та черевиках і в грецькому шоломі, що, як кожен знає (а коли не знає, то так каже містер Соломон Лукас), являло собою справжнісінький костюм трубадура од щонайдавніших часів до доби їхнього занику. Все це було дуже мило, але все таки ніщо проти костюма містера Пота. Коли карета й коляса під'їхали до його будинку і на порозі з'явилася постава великого Пота в уніформі російського поліцая з пугою в руках, натовп вибухнув бурею привітних криків. То був символ потужного впливу „Ітонсвілської Газети“ і жахних кар, що їх вона накладала на порушників громадських інтересів.
— Браво! — згукнули містер Снодграс і містер Тапмен, уздрівши з коридору цю ходящу алегорію.
— Браво! — чути було голос містера Піквіка.
— Ура, Поте! — ревла юрба. І серед цих вигуків містер Пот з виглядом людини, що свідома своєї сили і вміє користатись нею, сів у шарабан.
Слідом за ним з будинку виринули містріс Пот, що дуже скидалась би на Аполлона, якби на ній не було сукні, і містер Вінкл, що в своїй червоній куртці мав би вигляд спортсмена, якби не нагадував більше звичайного листоношу. Останнім вийшов містер Піквік. Хлопці зустріли оплесками і його, імовірно, тому, що взяли його гетри й штиблети за якийсь старовинний костюм.
Коли всі посідали, екіпажі покотили до дому Гантерів, при чому містер Велер сидів на передку карети, де їхав його пан.
