Всі чоловіки, жінки, хлопці, дівчата й немовлята що зібрались подивитись на маскарад, аж завищали в захваті, побачивши, як урочисто простує до входу в сад містер Піквік з розбійником, з одного боку, і трубадуром — з другого. З неменшим захопленням привітали вони й зусилля містера Тапмена вмостити свого капелюша собі на голову.
Свято було влаштоване надзвичайно розкішно. В садку було не менше як тисяча квадратових сажнів, і ввесь він кишів людом. Але, головне, там була містріс Лео Гантер у костюмі Мінерви, яка особисто приймала гостей, пишаючись тим, що зібрала докупи стільки видатних осіб.
— Містер Піквік, мадам, — сказав слуга, коли названий джентлмен, тримаючи капелюша в руці, наблизився до господині-богині.
— Що? Де? — в захопленні скрикнула містріс Гантер.
— Тут, — сказав містер Піквік.
— Невже ж це правда, і я маю щастя бачити самого містера Піквіка? — нібито не могла поняти віри містріс Гантер.
— Нікого іншого, мадам, — одповів містер Піквік, низенько схиляючись. — Дозвольте відрекомендувати авторці „Жаби, що конає“ моїх друзів: містера Тапмена, містера Снодграса і містера Вінкля.
— Містер Піквік, — сказала містріс Гантер. — Я мушу взяти з вас слово, що ви цілий сьогоднішній день не відходитимете від мене. Тут будуть сотні людей, і мені конче треба познайомити їх з вами.
— Ви дуже люб'язні, мадам, — одповів містер Піквік.
— Перш за все, ось мої дівчатка. Я майже забула за них, — промовила Мінерва, показуючи на пару цілком дорослих леді, що з них молодша мала років коло двадцяти, а друга була років на два старша за неї. Обидві були в літниках дитячого фасону, але в записках містера Піквіка не зазначено виразно, що було причиною цього: бажання надати юнішого вигляду дочкам, чи їхній мамі.
— Дуже милі дівчата, — сказав містер Піквік, коли відрекомендовані йому леді з вискоком побігли до інших гостей.
