— Добре, добре, — поспішав містер Піквік. — Де його кватира?
— Він спинився в готелі Янгола, в Бері.
— В Бері?
— Так, в Бері Сент Едмондс, — це кілька миль звідси. Але, що це ви, містер Піквік, невже ви кидаєте нас? Ще ж зовсім рано.
Та містер Піквік не дав люб'язній господині часу закінчити і, протискавшись крізь натовп, був уже в саду, де до нього незабаром приєднався й містер Тапмен.
— Пізно вже! — сказав містер Тапмен — він дав драла.
— Знаю, — одповів містер Піквік, — і їду слідом за ним.
— Слідом за ним? Куди? — спитав містер Тапмен.
— До готелю Янгола, в Бері, — сказав містер Піквік. — Хіба ми знаємо, кого він обдурює тепер? Він ошукав уже один раз дуже порядну людину, і ми мимоволі були причиною цього. Більше він такого не зробить. Я не дозволю. Я викрию його. Де мій слуга?
— Тут, сер, — озвався містер Велер, виринувши з-за куща, де він розмовляв з пляшкою мадери, взятою ним зі столу годину чи дві тому. — Ось ваш слуга, сер.
— Ходім зо мною, зараз же! — сказав містер Піквік. — Якщо я спинюся в Бері, можете приїхати до мене, коли я вам напишу. До побачення!
Умовляння були зайві. Містер Піквік кипів гнівом, і рішення його було незламне. Містер Тапмен повернувся до товариства і за годину, захоплений шампаном і кадриллю, забув і про містера Джінгля, і про містера Фіц-Маршаля. Тимчасом містер Піквік і Сем Велер, сидячи на імперіялі диліжанса, щохвилини наближалися більше до стародавнього міста Бері Сент Едмондса.
