розважати розмовами менш видатних гостей, несподівано скрикнув:
— Містер Чарлз Фіц-Маршал, моя люба.
— О, дуже рада, — сказала містріс Гантер, — я давно вже чекаю на нього. Посуньтесь, прошу, і дайте місце для містера Фіц-Маршаля, панове. Скажи містерові Фіц-Маршалеві, щоб ішов безпосередньо до мене дістати нагінки за запізнення.
— Іду, дорога мадам, іду… — розлігся голос… хутко, яко можу… тиск людей… повна кімната… важка робота… дуже…
Ніж і виделка випали з рук містера Піквіка. Він глянув через стіл на містера Тапмена, що й собі впустив ніж і виделку і, здавалося, збирався зомліти.
— А, — гукав голос, поки власник його протискувався крізь останні двадцять п'ять турків, офіцерів, лицарів і Карлів Других, що відділяли його від столу, — здорово зроблено… хоч патента брати… жадної зморшки на моєму вбранні, хоч перед тим було все пожмакане… хотіли знімати все до білизни… аж я став опір… непогана ідея — прасувати на людині… га?… інтересний спосіб… хоч важенький… дуже.
З цими уривчастими фразами продирався до столу молодий чоловік в уніформі морського офіцера, в якому здивовані піквікці не могли не впізнати містера Альфреда Джінгля. Злочинець ледве встиг стиснути руку містріс Гантер, як його очі стрінули обурений погляд містера Піквіка.
— Ото, — промовив містер Джінгл. — Зовсім забув… нічого не сказав листоноші… Треба бігти… зараз повернусь.
— Слуга або мій чоловік зроблять це для вас, містер Фіц-Маршале, — сказала містріс Гантер.
— Ні, ні… мушу сам… я недовго… зараз же й назад… — відповів Джінгл і по цих словах зник серед натовпу.
— Дозвольте запитати вас, мадам, — промовив містер Піквік, підводячись з свого стільця, — хто цей молодий чоловік і де він мешкає?
— Це дуже заможний, знатний і вельможний джентлмен, — сказала містріс Гантер. — Я неодмінно познайомлю вас із ним.
