— Моє прізвище Волкер, а мого пана — Вілкінс, — вжив Сем застережних заходів, пригадавши поради містера Піквіка. — Чи не вип'ємо ми по чарці, містер Тротер?
Містер Тротер згодився на таку люб'язну пропозицію і, поклавши в кишеню свою книгу, пішов із Семом до буфету.
— А що, яке у вас місце? — запитав Сем, удруге доливаючи склянку свого компаньйона.
— Погане, — зажурився Джоб, облизуючи губи, — дуже погане.
— Ви жартуєте?
— Аніже. Ще й гірше — мій пан намірився одружитись.
— Не може бути!
— І ще гірше. Він хоче умикнути одну дівчину з тутешнього пансіону — дуже заможну спадкоємицю.
— Що за негідник! — обурився Сем, знову наповнюючи склянки. — Цей пансіон, певне, тут?
Хоч яким байдужим тоном поставлено запитання, та містер Тротер показав, що розуміє нетерплячку свого нового друга: він налляв ще одну склянку, загадково зирнув на Сема, примружив свої маленькі оченятка, а потім жестами удав, що випомповує воду смоком, натякаючи на спробу містера Велера викачати тайни з нього — містера Тротера.
— Ні, ні, — на завершення сказав містер Тротер, — цього нікому не можна говорити. Це — секрет, і великий секрет, містер Волкер.
Кажучи так, кармазиновий чоловік перекинув свою склянку догори дном, нагадуючи тим, що йому нема вже чим наситити спрагу. Сем помітив цей жест і, високо цінуючи делікатну маніру, з якою його було зроблено, наказав прислужникові принести нову карафу.
— Отже це — секрет? — повторив Сем.
— Мені здається, — одповів кармазиновий чоловік, із задоволеним виглядом дудлячи рідину.
— Ваш пан, певне, і сам грошовитий? — не вгамовувався Сем.
Містер Тротер посміхнувся і, тримаючи склянку в лівій руці, правицею три чи чотири рази поляскав по