кишені своїх кармазинових штанів, показуючи, що, зробивши так, його пан нікого не потурбує дзвоном монет.
— А, ось воно що! — сказав Сем.
Кармазиновий чоловік многозначно хитнув головою.
— Ну, а вам ніколи не спадало на думку, приятелю, — дорікнув йому містер Велер, — що, дозволяючи своєму панові вкрасти молоду леді, ви й самі робите, як негідник.
— Я знаю, — зідхнув Джоб Тротер, з каяттям дивлячись просто в обличчя своєму бесідникові, — я знаю, і це саме і гнітить мене. Але що ж я можу зробити?
— Що? Піти до начальниці пансіону й розказати їй усе.
— Хто мені повірить? Молода леді — втілена скромність і безневинність. Вона буде заперечувати, так само, як і мій пан. Хто пойме мені віри? Я втрачу своє місце, і мене обвинувачуватимуть ще як обмовника. Ось що воно вийде.
— Так, це так, — метикував Сем.
— Якби я знав якогось солідного джентлмена, що погодився б узяти цю справу на себе, мабуть, ще що й вийшло б. Але в тім то й полягають труднощі. Я не знаю тут жадного джентлмена, а якби й знав, то, ставлю десять проти одного, він мені не повірить.
— Ходім зо мною! — схопився з свого місця Сем і схопив за руку кармазинового чоловіка. — Мій пан буде той джентлмен. — І, перемігши нерішучий опір з боку Джоба Тротера, Сем потягнув свого нового друга до містера Піквіка, якому й представив його, стисло виклавши діялог, що його ми допіру навели.
— Мені страх як неприємно зраджувати мого пана, сер, — сказав Джоб Тротер, прикладаючи до очей рожеву хусточку розміром у шість квадратових цалів.
— Честь вам і шана за це, але то — ваш обов'язок, — заспокоював його містер Піквік. — А де міститься пансіон?
— Це — велика стара кам'яниця з червоної цегли, зараз за містом, сер.
— А коли мали ви здійснити ваш огидний намір — умикнути леді?
— Сьогодні вночі, сер.
