— Леді! — гукав у розпачі містер Піквік, — послухайте! Я не злодій. Мені треба бачити начальницю.
— Ах, негідник, йому треба місіс Томкінс! — згукнула друга вихователька.
Тут знявся ще більший галас.
— Дзвоніть на ґвалт! — заволало з дванадцятко голосів.
— Не дзвоніть, не дзвоніть! — благав містер Піквік. — Ви ж подивіться на мене. Хіба я схожий на злодія? Любі мої леді, ви можете зв'язати мене по руках і ногах або зачинити в комору, коли вам більше до вподоби. Вислухайте лише те, що я вам хочу сказати.
— Як опинилися ви в садку? — наважилась спитати одна з служниць.
— Покличте начальницю і тоді я все розповім, — настоював містер Піквік, напружуючи яко мога свої легені. — Покличте її… не турбуйтесь тільки та покличте начальницю — і знатимете все.
Мабуть, то був вплив чесного Піквікового обличчя, мабуть, його манір, мабуть, спокуса, проти якої так трудно встояти жінці, — спокуса довідатись про щось, укрите таємницею, — ми того сказати не можемо, але поміркованіша частина установи (три-чотири особи) потроху заслокоїлась. Вони запропонували, щоб Піквіка на доказ його щирости було негайно ув'язнено і, коли той погодився, посадовили його в комору, де вдень висіли капелюші та торбиночки вихованок, і зачинили на ключ. Це надало духу всім іншим; з'явилася й місіс Томкінс — і перемовини розпочато.
— Що ви робили в моєму садку, чоловіче? — спитала місіс Томкінс.
— Я прийшов попередити, що одна з ваших вихованок збирається тікати цієї ночі.
— Тікати? — скрикнула начальниця, три виховательки, тридцять панн і п'ять служниць. — Тікати? Хто? З ким?
— З вашим другом, Фіц-Маршалем.
— Моїм другом? Я не знаю такої особи.
— Ну, тоді з містером Джінглем.
— Ніколи за життя не чула такого прізвища.
— Значить, мене обдурили й ошукали! — скрикнув містер Піквік. — Я став жертвою змови… і підлої, низької змови. Пішліть у готель Янгола, мадам, якщо
