ви мені не вірите. Покличте звідти лакея містера Піквіка, благаю вас.
— Це порядна людина, бо в нього єсть лакей, — шепонула місіс Томкінс одній з виховательок.
— На мою думку, місіс Томкінс, цей лакей доглядає його, — відповідала вихователька. — Я гадаю, що він божевільний, і то не лакей, а наглядач.
— Мабуть, ви маєте рацію, міс Гвін, — погодилась начальниця. — Пошліть двох служниць у готель, а решта нехай залишаються тут захищати нас.
Минуло не менше як півтори години, поки містер Піквік почув голос Семюєля Велера з додатком ще двох якихось голосів, що здалися йому дуже знайомими, але впізнати їх він ніяк не міг.
По коротких перемовинах двері комори відчинили, містер Піквік вийшов на волю й побачив перед собою весь персонал пансіону, містера Самюєля Велера і… старого Вордля з його майбутнім зятем — містером Трандлем.
— Дорогий мій друже, — кинувся до нього містер Піквік, — з'ясуйте, бога ради, цій леді неймовірне й прикре становище, з якому я опинився. Вам, певно, мій слуга сказав уже про нього. Ствердіть, будьте ласкаві, що я не злодій і не божевільний.
— Все вже з'ясовано й стверджено, мій друже, — відповів містер Вордл, стискуючи праву руку свого приятеля, тоді як містер Трандл тискав ліву.
— А хто казав або скаже, що це — неправда, — втрутився містер Велер, виступаючи наперед, — я назву того брехуном самого. І якщо їх знайдеться цілий десяток, нехай то будуть найміцніші чоловіки, я ладен довести їм, коли шановні леді вийдуть звідси, що вони помиляються. — Виголосивши таке, містер Велер запальчасто стукнув кулаком об свою долоню й підморгнув до місіс Томкінс. Трудно списати обурення, з яким начальниця стрінула саму думку про можливість існування десяти чоловіків в її установі.
Містерові Піквікові можна вже було уходити. Але ні по дорозі додому, ні за вечерею він не промовив ані слова. Він, здавалося, занімів. Тільки раз, єдиний раз, повернувся він до містера Вордля й спитав:
— Яким то робом потрапили ви сюди?
