— Ми з Трандлем приїхали на лови, — пояснив Вордл. — Ми спинилися в цьому готелі і були дуже здивовані, довідавшись од вашого слуги, що й ви тут. Але я вельми радий, що спіткався з вами. Ми знову зберемось до гурту й дамо Вінклеві змогу визначитись ще раз. Га, старий?
Містер Піквік не відповів, не спитав навіть нічого про своїх дінглі-делських приятелів і невдовзі пішов до себе, звелівши Семові принести йому свічку, коли він подзвонить.
— Семе, — промовив містер Піквік, коли той з'явився до нього, — Семе!
— Що? — звідався містер Велер.
— Де той Тротер?
— Джоб, сер?
— Так.
— Поїхав, сер.
— З своїм паном, я гадаю?
— З паном чи з товаришем, але, в кожному разі, поїхав. Вони до пари один одному.
— Джінгл, думаю, здогадався про мої наміри і нацькував на вас того хлопця з його історією, — промовив містер Піквік, ледве зводячи дух.
— Так і я думаю, сер, — погодився містер Велер.
— То все було, звичайно, брехня?
— Все до крапки, сер. Ловко зроблено, сер! Чиста робота!
— Сподіваюся, іншим разом вони від нас уже так легко не вислизнуть, — сказав містер Піквік.
— Не думаю, щоб їм пощастило, сер.
— Де б не стрінув я того Джінгля, — пообіцяв містер Піквік, підводячись на ліжку і з страшною силою гупнувши кулаком по подушці, — я не тільки виведу його на світ, як він на те заслуговує, а ще й особисто налатаю йому боки. Не буду я Піквік.
Організм містера Піквіка, хоч який він був міцний, не витримав важких фізичних вправ минулої ночі, сполучених ще з такими моральними вдарами, і бідний великий муж два дні хворів, прикутий до ліжка жорстоким нападом ломцю.