Був чудовий ранок. Такий чудовий, що трудно було поняти віри, що кілька місяців короткого англійського літа вже минули. Загорожі, лани, дерева, горбки й долини давали зачарованому окові всі можливі відтінки зеленого кольору. Листя ледве починало обпадати. Поодинокі жовті цяточки, повкраплювані в літню зелень, ледве нагадували про наближення осени. На небі — ані хмарки. Сонце сяло жарко й ясно. Співи пташок і дзижчання міріядів комах виповнювали повітря. Сади коло котеджів, рясні щонайрізнобарвнішими квітами, грали під важкими краплями роси, ніби засіяні самоцвітами коштовні речі. На всьому лежала печатка літа, і жадна з його розкішних фарб ще не зблякла.
Такого оце ранку коляса, де сиділи троє піквікців (містер Снодграс волів залишитись удома), містер Вордл і містер Трандл із Семом на передку, під'їхала до воріт ферми. Коло воріт стояв високий кощавий ловчий і хлопчик у гетрах. У обох були за плечима величезні торби, а біля їхніх ніг крутилися два пойнтери.
— Га, Юно, здорово, стара! Куш, куш, Деф! — казав містер Вордл, пестячи псів. — Сер Джофрей ще в Шотляндії, Мартіне?
Ловчий відповів позитивно і здивовано позирав то на містера Вінкля, що тримав рушницю так, ніби хотів, щоб курок замість нього натиснула кишеня його курти, то на містера Тапмена, який витягнув руку з рушницею, немов боявся її.
