— Мої друзі не мають ще достатнього досвіду в цих справах, Мартіне, — сказав містер Вордл, помітивши погляд ловчого. — Треба жити, щоб навчитись; ви й сами знаєте. Та нічого; будуть колись гарні стрільці і з них. А втім, прошу містера Вінкля пробачити мені — у нього єсть уже деякий досвід.
Містер Вінкл кисло посміхнувся на цей комплімент і в замішанні почав виробляти з своєю рушницею таке, що, будь вона заряджена, він неодмінно вбив би себе.
— Коли ви зарядите рушницю, то не поводьтесь із нею так, як тепер, сер, — суворо промовив високий ловчий, — інакше, будь я проклятий, як ви не підстрелите когось з нас на м'ясо.
Діставши таку догану, містер Вінкл раптом повернув рушницю й дулом скинув кашкет з голови Сема.
— Ну, ну, сер, — зауважив Сем, піднімаючи кашкета й потираючи собі висок, — якщо ви будете робити так і в дальшому, ви швидко сповните свою торбу: просто з одного разу, щоб не гаяти часу.
Тут хлопець у гетрах зареготався, а потім удав, що то не він. Містер Вінкл велично насупив брови.
— Куди й коли наказали ви принести нам поїсти, Мартіне? — спитав містер Вордл.
— На горбок з дубом, сер, ополудні.
— Це, здається, вже не на ґрунтах сера Джофрея?
— Ні, сер, це на самій межі і належить капітанові Болдвігові. Та нам ніхто там не заважатиме і місцевість розкішна — муріжок.
— Добре, — погодився містер Вордл. — А тепер що скорше ми вирушимо, то краще. Ви надійдете до нас на дванадцяту, Піквік?
Містерові Піквікові кортіло бути присутнім на ловах; а надто опасувався він за життя та цілість тіла містера Вінкля. Такого привабливого ранку не можна було сидіти самому, знавши, що твої друзі веселяться, і містер Піквік мав досить понурий вигляд, коли відповідав:
— Та добре; доведеться задовольнитись хоч цим.
— А хіба джентлмен не мисливець, сер? — спитав довгий ловчий.
— Ні, — одказав містер Вордл, — і до того ж він шкутильгає.
