— Ну, а вам що треба, Вілкінсе? — спитав капітан Болдвіг.
— Вибачте, сер, але мені здається, сьогодні тут були вже якісь перехожі.
— Га? — скрикнув капітан.
— Так, сер; і я думаю, вони навіть обідали тут, сер.
— А, яке нахабство! — розлютився капітан Болдвіг, вздрівши на траві залишки сніданку. — Вони таки й дійсно жерли тут свої страви. Хотів би я стрінутись із цими волоцюгами! — і капітан люто махнув своєю паличкою.
— Вибачте, сер, — сказав Вілкінс, — але…
— Але що? Га? — заричав капітан, і, слідкуючи за поглядом Вілкінса, очі його надибали тачку й містера Піквіка.
— Хто ти такий, негіднику? — згукнув капітан, штовхаючи паличкою тіло містера Піквіка. — Як твоє прізвище?
— Холодний пунш, — промимрив містер Піквік і заснув знову.
— Як?
— Жадної відповіді.
— Як, каже він, його зовуть? — спитав капітан.
— Здається, пунш, сер, — одповів Вілкінс.
— Це ж нахабство, це — неприторенне нахабство! — гарячився капітан. — Він тільки удає, що спить. Він — п'яний. П'яна свиня. Вивезіть його, Вілкінсе. Вивезіть його зараз же.
— Куди ж я маю відвезти його? — несміло спитався Вілкінс.
— Одвезіть його під усі чорти.
— Слухаю, сер.
— Стійте, — затримав Вілкінса капітан.
Вілкінс слухняно спинився.
— Одвезіть його в кошару. Побачимо, чи зватиметься він Пунш, як прокинеться. Я не дозволю кепкувати з себе. Везіть його! — і капітан Болдвіг, задихаючись з обурення, пішов далі.
Тимчасом тачку з містером Піквіком укотили в кошару й поставили в куток. Наш герой все ще спав і голосно хропів на втіху не тільки всім сільським хлопцям, а й трьом четвертим дорослого населення, що скупчились круг тачки, чекаючи поки він прокинеться. Можна
