уявити собі, з яким захопленням і радістю дивились вони, як, згукнувши кілька разів „Семе“, містер Піквік сів і з несписуваним здивуванням оглянув обличчя, що схилились над ним. Прокид його привітали загальним галасом. А коли він мимоволі спитав „в чім справа?“, галас збільшився вдвоє.
— Що то за потвора! — кричали в юрбі.
— Де я? — питав містер Піквік.
— В кошарі, — одповідала юрба.
— Як я потрапив сюди? Що я зробив? Звідки мене сюди принесено?
— Болдвіг, капітан Болдвіг, — була єдина відповідь.
— Випустіть мене! — кричав містер Піквік: — Де мій лакей? Де мої друзі?
— Нема в тебе друзів. Ура! — і в містера Піквіка полетіла ріпа, потім картопля, далі — яйце й ще деякі ознаки жартівливої симпатії натовпу.
Скільки часу точилася б ця сцена і як довго мусів би ще страждати містер Піквік — сказати трудно. На щастя, на допомогу приїхала коляса, і з неї виплигнули старий Вордл і Сем Велер, а за п'ять хвилин всі були вже в екіпажі, витримавши сутичку з сільською владою.
— Біжіть до суду! — гукало за дванадцятко голосів.
— Біжіть собі, біжіть! — казав містер Велер, дряпаючись на передок. — Привітайте від мене — від містера Велера — суддю і перекажіть йому, що я трохи попсував пику його служникові, так нехай він візьме нового.
