Давши цю отецьку пораду, містер Велер-старший витяг з кишені нову люльку, набив її, запалив об жаринки в старій і почав смоктати.
— Вибачте, сер, — промовив він, звертаючись по досить довгій павзі до містера Піквіка, — сподіваюсь, я вас не образив, сер. Ви не одружені з удовою, сер?
— Ні, не одружений, — всміхнувся містер Піквік, а поки він посміхався, Сем пошепки повідомив свого батька про стосунки, в яких він був з цим джентлменом.
— Перепрошаю, сер, — скинув свого капелюша містер Велер-старший. — Я сподіваюся, ви задоволені Семі, сер?
— Цілком, — заспокоїв його містер Піквік.
— Дуже радий чути це, — одповів старий чоловік. — Мав я чимало клопоту з його вихованням, сер. Пускав його змалку ганяти по вулицях і пеклуватись за себе самого. Це ж бо єдиний спосіб загартувати хлопця, сер.
— І досить небезпечний, мені здається, — засміявся містер Піквік.
— І не зовсім певний, — додав Сем. — Цими днями я таки здорово вклепався.
— Та невже? — здивувався батько.
— Факт! — ствердив син і в небагатьох словах розповів, як пошився у дурні завдяки стратегії Джоба Тротера.
Містер Велер-старший уважно прислухався до оповідання і, коли Сем скінчив, спитав:
— Один з них такий високий та сухоребрий, з довгим волоссям і говорить, наче вчвал скаче?
Містер Піквік не зовсім добрав сенсу в останньому порівнянні, але зрозумів початок фрази і тому сказав: „Так!“
— А другий з чорним волоссям, з здоровезною головою і в кармазиновій ліберії?
— Так, так, це він! — у запалі ствердили містер Піквік і Сем.
— Тоді я знаю, де вони, — сказав містер Велер. — Вони в Іпсвічі; живі та здорові.
— Не може бути! — скрикнув містер Піквік.
— А проте це так, і я зараз розкажу вам, звідки я про це дізнався. Подеколи я їжджу за фурмана на