Іпсвічському диліжансі замість одного мого приятеля. Був я на нім і на другий день по тому, як ви вночі вхопили ломця, сер. Вони сіли на диліжанса коло готелю „Чорний Хлопець“ в Челмсфорді та їхали до самого Іпсвіча і дорогою той — у кармазиновій ліберії — казав мені, що їм доведеться залишитись там на довгий час.
— Я поїду за ним, — сказав містер Піквік. — Нам однаково — оглядати Іпсвіч чи яке інше місто. Я поїду за ним.
— А ти певний, що то були вони, старий? — спитав містер Велер-молодший.
— Цілком певний, Семі, бо виглядають вони досить одмітно. До того ж мене здивувало ще й панібратство між паном і слугою. Більше того — я чув навіть, як вони сміялися та кепкували з старого вогнемета, якого, мовляв, вони здорово обдурили.
— Старого кого? — спитав містер Піквік.
— Старого вогнемета, сер. Я думаю, так вони називали вас, сер.
Власно кажучи, нічого виразно образливого в слові „старий вогнемет“ немає. Проте, таке назвисько ні в якім разі не можна вважати й за надто шанобливе та підлесливе. Спогади про всі кривди, вчинені йому Джінглем, запалили люттю мозок містера Піквіка з перших же слів містера Велера. Бракувало лише краплі, щоб виповнити чашу, і тою краплею був „старий вогнемет“.
— Я впіймаю його! — згукнув містер Піквік, запальчасто стукнувши кулаком по столу.
— Я їду до Іпсвіча позавтра, сер, — сказав містер Велер-старший. — Диліжанс одходить од готелю „Бика“ у Вайтчепелі, і коли ви і справді хочете їхати, то найкраще було б вам їхати зо мною.
— Так ми й зробимо, — погодився містер Піквік. — Я напишу в Бері й попрошу їх зустріти мене в Іпсвічі. Ми поїдемо з вами. Та чого ви поспішаєте, містер Велер? Чи не випили б ви трохи?
— Ви дуже люб'язні, сер, — одповів містер Велер, раптом спиняючись. — Хіба що чарочку бренді за ваше здоров'я й за успіхи Семі, коли дозволите.