— Але це ж буде корисно для нас обох, — відповів той, — товариство — це, бачите, така річ… річ… дуже відмінна від самотности. Чи не так?
— Це безперечно вірно, — вкинув своє слово містер Велер і люб'язно посміхнувся. — Це очевидна істина, як одповів один сажотрус покоївці, що не хотіла визнавати в ньому джентлмена.
— А! — промовив червоноволосий, змірявши містера Велера поглядом з голови до п'ят. — Ваш друг, сер?
— Не зовсім, — притишеним тоном сказав містер Піквік. — Він — мій слуга, але я дозволяю йому деякі вольності в поводженні. Між нами кажучи, я люблю все незвичайне і трохи пишаюся навіть моїм слугою.
— Ну, то справа смаку, — зауважив червоноголовий. — Щодо мене, то я не дуже влюбляю ориґінальне і не вбачаю в ньому жадної потреби. Як ваше прізвище, сер?
— Ось моя картка, — замість відповіді простягнув йому свою візитову картку містер Піквік, зацікавлений несподіваністю запитання й незвичайними манірами незнайомого.
— А, — сказав червоноголовий, кладучи картку в кишеню, — Піквік. Дуже добре. Я волію знати, як звуть тих, з ким доводиться мати справи. Це позбавляє ває зайвого клопоту. Ось моя картка, сер. Моє ім'я, як зволите бачити, Магнус, сер. Хороше ім'я. Чи не так, сер?
— І дійсно, дуже хороше ім'я, — ствердив містер Піквік, не мавши сили втриматись од сміху.
— Диліжанс подано, джентлмени, — оповістив господар готелю. — Чи готові ви?
— А мій багаж покладено весь? — спитав містер Магнус.
— Весь, сер.
— І червоний лантух?
— Так, сер.
— І смужкату торбу?
— В ящику під передком, сер.
— А пакунок у коричневому папері? Під сідалом, сер.
— А шкіряна коробка з капелюшем?
