та як заверещить: „Грішник! де нещасний, неспокутаний грішник?“ Тут усі баби встромили свої очі в мене та як завели — наче перед покійником. Мені здалося це трохи дивним, але я й пари з рота не пустив. Зводиться він на ноги знову і, дивлячись просто на мене, гукає: „Де грішник? Де нещасний, жалюгідний грішник?“ а все жіноцтво заквилило за ним, разів у десять голосніш, як уперше. Тут я вже розсердився, ступив кроків два наперед та й кажу: „Це ви на мене натякаєте, приятелю? І що ж ти думаєш, Семі? Замість перепросити, як личило б пристойному джентлменові, він розійшовся ще більше. Він назвав мене посудом, Семі! посудом гріха та іншими подібними іменами. Тоді я вже не витримав — стусонув разів зо три його, дав два чи три добрих ляпаси тому червононосому і пішов собі додому. Шкода, що ти не чув, Семі, як вищали баби, коли витягали свого пастиря з-під столу. О, а це вже й твій пан.
Містер Піквік тимчасом висів з кеба і ввійшов у двір.
— Чудовий ранок, сер, — зустрів його містер Велер-старший.
— Розкішний, — погодився містер Піквік.
— І справді, розкішний, — обізвався червоноволосий джентлмен з допитливим носом і в синіх окулярах, що одночасно з містером Піквіком вийшов з іншого кеба. — Їдете до Іпсвіча, сер?
— До Іпсвіча, — одповів містер Піквік.
— Незвичайний збіг обставин. І я їду до Іпсвіча.
Містер Піквік вклонився.
— Ви їдете на імперіялі?
Містер Піквік вклонився знову.
— Боже мій, як надзвичайно! Я теж їду на імперіялі, — скрикнув червоноголовий. — Нам просто судилося бути вкупі, — і джентлмен, що прибирав увесь час дуже поважного вигляду і по закінченні кожної фрази одкидав назад голову, засміявся, ніби зробивши найбільш несподіване відкриття, що будь-коли випадало робити розумові людському.
— Дуже радий, що подорожуватиму у вашому товаристві, сер, — шляхетно запевнив містер Піквік.
