— Гаразд, — промовив містер Піквік, роздивляючись навкруги.
То був досить просторий нумер з двома ліжками й з коминком. Кінець-кінцем вигідніше приміщення, ніж міг сподіватися містер Піквік на підставі своєї недовгої знайомости з готелем.
— На другому ліжкові ніхто, звичайно, не спить? — спитав містер Піквік.
— О, ні, сер.
— Дуже добре. Перекажіть моєму служникові, щоб він приніс мені літепла завтра о пів до восьмої і скажіть йому, що сьогодні він мені більше не потрібний.
— Слухаю, сер, — і, віддавши на добраніч, покоївка пішла, залишивши містера Піквіка самого.
Посидівши деякий час біля коминка, містер Піквік відчув, що засинає, і почав роздягатися, аж тут йому спало на думку, що внизу на столі він забув свого годинника. Годинник той користався спеціяльними симпатіями містера Піквіка, який носив його в сутені камізелькової кишені більшу кількість років, ніж її нам хотілося б назвати. Думка про можливість заснути, не чувши його лагідного цокання під подушкою або на столику коло ліжка, здавалась містерові Піквікові неймовірною. Отже, не бажаючи дзвонити такого пізнього часу, він уліз у фрак, який тілько но скинув, і, взявши в руку японський свічник, тихенько подавсь на перший поверх.
Що більше шаблів проходив містер Піквік, то більше їх, здавалося, залишилося пройти ще, і, коли йому випадало, потрапивши в якийсь вузький коридор, почати віншувати себе із закінченням подорожі, перед його здивованими очима раптом з'являлись нові сходи. Нарешті йому пощастило добутись до передпокою, через який, він пригадував, вони входили в будинок. Дослідивши низку проходів і зазирнувши в силу кімнат, він кінець-кінцем опинився таки в тому кабінеті, де вони перебули вечір, і знайшов на столі свою запропащену власність.
Містер Піквік, тріюмфуючи, ухопив годинника й побрався назад до своєї спальні. Але коли зійти наниз