— Так ось як воно було, — сказав Сем.
— Запевняю вас, що саме так.
— Ну, то добре, — промовив Сем, коли вони підійшли до готелю. — Мені охота побалакати ще з вами, Джобе, і я дуже хотів би, щоб ми зійшлися сьогодні у цьому готелі, скажімо — о восьмій вечора.
— Я напевне прийду, — пообіцяв Джоб.
— Та вже краще приходьте, — промовисто глянув на нього Сем, — бо інакше, знаєте, мені доведеться самому йти до вас… туди… по той бік зеленого паркану.
— Я, напевне, прийду, — повторив містер Тротер і, сердешно стиснувши руку Семові, подавсь своєю дорогою.
— Справа посувається, сер, — оголосив Сем, входячи в кімнату містера Піквіка.
— Куди посувається і яка справа, Семе? — зацікавився той.
— Я знайшов їх.
— Кого їх?
— Та нашого приятеля з його меланхолійним чорноволосим хлопцем.
— Не може бути, Семе! — запалився містер Піквік. — Де ж вона? Де вони, Семе?
— Тихо, тихо! — заспокоював свого пана містер Велер і, допомагаючи йому одягатись, виклав пляна дій, якого він передбачав додержувати.
— Коли тільки спроможемося ми зробити це все? — нетерпеливився містер Піквік.
— Свого часу, сер, — одповів Сем.
Чи було воно зроблено свого часу, чи ні, ми побачимо далі.
