Магнус, просунувши пальця в петельку камізельки містера Піквіка, потяг його до вікна.
— Поздоровте мене, містер Піквік, я до слова додержав вашої поради.
— І вона була правильна, сподіваюся?
— Цілком правильна. Кращої не могло й бути. Вона — моя, містер Піквік.
— Здоровлю вас од щирого серця, — і містер Піквік сердечно стиснув руку свого нового друга.
— Мусите побачите її, сер, — не тямився з радощів містер Магнус. — Сюди, прошу. Вибачте нас, панове. Ми зараз. — Витягши містера Піквіка в коридор, містер Пітер Магнус спинився коло найближчих дверей і злегка постукав у них.
— Увійдіть, — сказав жіночий голос, і вони ввійшли.
— Міс Вісерфілд, — промовив містер Магнус, — дозвольте мені представити вам мого кращого друга— містера Піквіка. Містер Піквік, маю за честь познайомити вас із міс Вісерфілд.
Леді стояла в противному кінці кімнати. Містер Піквік схилився, дістав з кишені окуляри й наклав на ніс, але ледве глянув крізь них, як видав крик і ступив кілька кроків назад. Леді з напівприглушеним зойком затулила обличчя долонями й упала в крісло, а містер Магнус, наче прикипівши до місця, з виразом невимовного жаху й крайнього подиву позирав то на одного, то на іншого.
На перший погляд усе це було незрозуміло. Але річ у тім, що, наклавши окуляри, містер Піквік у майбутній дружині містера Магнуса відразу впізнав леді, до кімнати якої він так нечемно вдерся минулої ночі, а леді, скоро тільки вздріла окуляри на носі містера Піквіка, зараз же впізнала обличчя, що його вона бачила, облямоване ковпаком і скривлене з переляку.
— Містер Піквік! — скрикнув Пітер Магнус, зовсім розгубившись од несподіванки. — Що це все значить, сер? Що воно позначає, сер? Кажіть зараз же, — повторив він притишеним, загрозливим голосом.
— Сер, — одповів містер Піквік, трохи обурений таким рішучим застосуванням до нього вольового способу, — я одмовляюсь одповідати на ваші запитання.